Наша установа подала податковий розрахунок за формою № 1ДФ із запізненням на 2 дні. Це порушення було зафіксоване в акті камеральної перевірки, на підставі якого було прийнято та вручено установі податкове повідомлення-рішення (далі – ППР) на застосування штрафу в розмірі 510 грн. згідно з п. 119.2 ПК. Проте, на нашу думку, розмір штрафу має становити 170 грн. відповідно до п. 46.1 та 120.1 ПК. Нашу скаргу до контролюючого органу вищого рівня залишено без задоволення. Чи маємо ми шанси на визнання нашого рішення правильним, якщо звернемося з позовом із цього питання до адміністративного суду?
Так, ми вважаємо, що такий шанс в установи є.
Дійсно, згідно з п. 46.1 ПК податкова декларація, розрахунок (далі – податкова декларація) – це документ, що подається платником податків контролюючому органу у строки, установлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов’язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків – фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.
З наведеного можна зробити однозначний висновок, що податковий розрахунок за формою № 1ДФ у розумінні ПК є податковою декларацію. А відтак при визначенні штрафних санкцій за порушення строків подання такого документа слід керуватися прямою нормою, установленою саме для податкових декларацій (розрахунків) п. 120.1 ПК. Цитуємо: «Неподання або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов’язаними нараховувати та сплачувати податки, збори, податкових декларацій (розрахунків) тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 170 грн. за кожне таке неподання або несвоєчасне подання».
Крім того, виходячи саме із цього висновку, податківці матимуть право на прийняття ППР за фактом несвоєчасного подання форми № 1ДФ. Адже згідно з п. 2.1 Порядку направлення органами державної податкової служби податкових повідомлень-рішень платникам податків, затвердженого наказом Мінфіну від 28.11.12 р. № 1236, податковий орган визначає суму нарахування (зменшення) грошового зобов’язання та складає ППР, зокрема, у разі, якщо платник податків не подає в установлені строки податкову декларацію.
Натомість у п. 119.2 ПК, яким користуються податківці, ідеться про «податкову звітність про суми доходів, нарахованих (сплачених) на користь платника податків, суми утриманого з них податку, а також суми отриманої оплати від фізичних осіб за товари (роботи, послуги)». Як вбачається із цього формулювання, така податкова звітність ні за назвою, ні за змістом (виходячи з такої назви) наведених у ній даних не відповідає податковому розрахунку за формою № 1ДФ. Тому вважаємо недоцільним керуватися такими нормами, коли існують інші, наведені вище, норми прямої дії щодо врегулювання цього питання, визначені п. 46.1 та п. 120.1 ПК. Тут слід наголосити ще й на тому, що ст. 119 ПК має назву «Порушення платником податків порядку подання інформації про фізичних осіб – платників податків», чого в нашій ситуації не відбулося. А ось ст. 120 ПК присвячена саме несвоєчасному поданню податкової звітності, оскільки має назву «Неподання або несвоєчасне подання податкової звітності або невиконання вимог щодо внесення змін до податкової звітності».
Додамо: якщо податківці не погоджуються вчиняти дії стосовно форми № 1ДФ як податкової декларації (наполягаючи на застосуванні норм п. 119.2 ПК замість п. 120.1), то в них немає і підстав складати ППР, яке (про що ми зазначали вище) складається лише в разі, якщо платник податків не подає в установлені строки податкову декларацію.
Нагадаємо, що починаючи з I кварталу 2015 року для звітування використовується нова форма № 1ДФ, яку разом із Порядком її заповнення затверджено наказом Мінфіну від 13.01.15 р. № 4.

Більш докладну консультацію див. у журналі „БАЛАНС-БЮДЖЕТ” від 25.05.15 р. № 21.