Стаття-підказка: відповідей на запитання, яке джерело використати на зарплату мобілізованому, може бути декілька. Однак вибір на користь одного з них таки зробити необхідно. Які фактори слід урахувати на цьому шляху – наша версія в підготовленій для вас публікації.

Чи дійсно порядок надання державних гарантій не дозволяє уникнути порушень бюджетного законодавства?

Ніхто не стане заперечувати, що служба в армії – це державний обов’язок. Якщо для виконання цього обов’язку призивають працівника тієї чи іншої установи для проходження строкової військової служби, то він звільняється. Інша річ, коли працівника призивають за мобілізацією, – тоді він протягом року залишається штатним працівником установи зі збереженням йому на цей строк середнього заробітку.

Зазначені гарантії передбачено ст. 119 КЗпП. У цій же статті прописано однозначно, що виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку в установі проводиться за рахунок коштів держбюджету в порядку, визначеному Кабміном. Для здійснення виплати таких компенсацій має бути прийнята відповідна бюджетна програма, відповідальним виконавцем якої буде визначено, приміром, Міноборони.

На сьогодні Кабміном не затверджено ні порядку проведення таких компенсацій, ні відповідної бюджетної програми. Але річ не лише в тому, що не прийнято таких документів. Дещо дивує сам підхід законодавців, коли виконання однієї норми призводить до порушення іншої.

По суті наведена вище норма ст. 119 КЗпП означає, що спочатку роботодавець забезпечує зазначену виплату мобілізованому працівнику, а держава в подальшому компенсує такому роботодавцю витрати.

Однак, здійснити установі виплати середньої зарплати мобілізованому працівникові за рахунок кошторису означає допустити нецільове використання бюджетних коштів. Це очевидно. Згадаймо, що згідно зі ст. 2 Бюджетного кодексу (далі – БК) кошторис – це основний плановий фінансовий документ бюджетної установи, яким на бюджетний період установлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов’язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення результатів, визначених відповідно до бюджетних призначень.

Тобто виконання державних бюджетних програм, що не відповідають характеру функцій бюджетної установи, за рахунок її кошторису бюджетним законодавством не передбачено. Наприклад, не може кошторис закладу охорони здоров’я, основною функцією якого є лікування людей, включати в себе видатки, пов’язані з виконанням державою своїх зобов’язань із забезпечення тих чи інших соціальних гарантій громадян.

І дійсно, процедура виконання окремих бюджетних програм, наприклад із соціального захисту осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, хоча й передбачає проведення саме установою додаткових виплат своїм працівникам з таким статусом, але все-таки не зачіпає кошторису установи на виконання її статутних завдань. У такому разі в розмірі нарахованих виплат установа спочатку отримує від держави необхідний фінансовий ресурс, за рахунок якого й виплачує належні суми працівникам. Саме про такий підхід при виконанні цієї програми йдеться в п. 3.1 Порядку складання фінансової та бюджетної звітності розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів, затвердженому наказом Мінфіну від 24.01.12 р. № 44.

Тоді не зрозуміло, чому законодавці вибрали інший підхід при забезпеченні заробітком мобілізованих працівників та чи стануть вони на захисті розпорядника бюджетних коштів, якщо фінансова інспекція буде звинувачувати установу в нецільовому використанні бюджетних коштів лише за те, що вона виконувала норми ст. 119 КЗпП та ст. 39 Закону від 25.03.92 р. № 2232-XII «Про військовий обов’язок і військову службу» щодо збереження за працівникам середнього заробітку.

Що може вчинити бюджетна установа? Чи є підстави проводити нарахування та утримання ЄСВ та ПДФО - див. «БАЛАНС-БЮДЖЕТ» № 48, який виходить з друку 01.12.14 р.