Баланс группа компаній

Бухгалтерія - це любов!

(056) 370-44-25
Замовити дзвінок

Мораторій один не для всіх

7 серпня 2015 р.

26 липня 2015 року набрали чинності зміни до закону “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна”.

Зокрема, дія мораторію не поширюється на примусову реалізацію майна для погашення боргу перед “Нафтогазом” та його дочірніми компаніями, що постачали газ за ліцензією.

Виняток – об’єкти, що не підлягають приватизації, а також підприємства, перед якими у держави є борг з відшкодування різниці в тарифах на теплову енергію та послуги з опалення для населення.

Історія питання

Закон “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” № 2864-III від 29 листопада 2001 року був ухвалений як тимчасовий акт.

Його прийняли для підвищення рівня економічної безпеки держави, недопущення руйнування цілісних майнових комплексів держпідприємств, захисту інтересів держави під час реалізації майна господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%.

Мораторій було запроваджено до вдосконалення визначеного законами механізму примусової реалізації майна. У його перехідних положеннях зазначено таке.

“Кабінету міністрів у місячний термін подати в установленому порядку законопроект про внесення змін до законів “Про виконавче провадження”, “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, у якому передбачити вдосконалення механізму примусової реалізації майна підприємств”.

З часу запровадження мораторію минуло майже 14 років. За цей час були прийняті закони “Про виконавче провадження” та “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

У 2003 році конституційність закону № 2864-III було оскаржено. В конституційному поданні зазначалося, що внаслідок дії акта виникла ситуація, за якої порушується конституційний принцип рівності всіх суб’єктів права власності та господарювання.

Це, мовляв, виявляється у привілейованому захисті прав держідприємств та господарських товариств з 25-відсотковою часткою держави у вигляді їх звільнення від виконання майнових зобов’язань, що унеможливлює реалізацію судових рішень щодо майна Державною виконавчою службою і в процесі провадження справ про банкрутство стосовно таких державних підприємств.

10 червня 2003 року Конституційний суд визнав закон №2864-III конституційним. Він послався на “вимушеність” запровадження мораторію – забезпечення економічної безпеки держави – та “тимчасовість” його дії – до вдосконалення механізму примусової реалізації майна шляхом внесення змін до низки законів.

Таким чином, вдосконалення механізму примусової реалізації майна повинно було тривати від кількох місяців до року. Однак мораторій діє вже чотирнадцятий рік.

Закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення своєчасної виплати зарплати” від 21 жовтня 2004 року дещо звузив дію мораторію.

З набуттям чинності цим законом мораторій вже не поширювався на звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв’язку з трудовими відносинами.

У 2011 році дію мораторію скасовано у справах про банкрутство. Вбачається потреба у його скасуванні також і в межах виконавчого провадження.

Що мораторій означає на практиці

У листі № 01-8/152 від 13 лютого 2002 року Вищий господарський суд роз’яснює, що за законом під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження виробничих об’єктів підприємств та державних часток акцій.

До об’єктів нерухомого майна слід відносити землю, будівлі, споруди, квартири, підприємства як цілісні майнові комплекси. До інших засобів виробництва потрібно відносити лише ті майнові активи, які обліковуються як необоротні.

Дія мораторію не поширюється на ту частину майнових активів підприємства, що обліковуються як оборотні: гроші та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу або протягом дванадцяти місяців з дати складання балансу.

Отже, лише оборотні активи державних підприємств можуть бути примусово реалізовані для задоволення вимог кредиторів.

Тобто якщо держпідприємство заборгує іншому підприємству або підприємцю кошти за продукцію чи послугу, то навіть за наявності судового рішення про стягнення боргу державний виконавець обмежений у заходах з його виконання, оскільки держава забороняє його виконувати за рахунок майна боржника.

Якщо стверджувати, що такий порядок існує задля збереження майна державних підприємств від продажу за заниженими цінами в процедурі виконавчого провадження, то чому тоді законодавчий виняток з цього правила кілька днів тому був зроблений для “Нафтогазу” та його дочірніх підприємств?

Крім того, зараз заарештоване державними виконавцями майно продає державне підприємство “Інформаційний центр” Мін’юсту шляхом проведення електронних торгів через систему СЕТАМ. За твердженнями очільників відомства, завдяки їй у цій сфері нарешті наведено лад та виключені корупційні складові.

Водночас, відповідно до закону “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”, якщо рішення суду про стягнення коштів з держпідприємства не виконане протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Проте відповідно до прикінцевих та перехідних положень цього закону бюджетні асигнування на погашення боргу визначаються законом про держбюджет.

Зрозуміло, що стягувачам не доводиться розраховувати на швидке задоволення їх вимог, оскільки коштів, виділених бюджетом, може банально не вистачати.

Якщо казначейство протягом трьох місяців не перерахувало кошти за рішенням суду, стягувач в умовах стрімкої девальвації гривні може розраховувати лише на виплату компенсації в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми.

Питанням, як протягом цього часу буде виживати підприємство-стягувач, яке мало необачність співпрацювати з держпідприємством, держава не переймається.

Існує також можливість звернення до господарського суду із заявою про банкрутство державного підприємства-боржника, проте це можливо, якщо вимоги стягувача становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів зарплати.

Крім того, процедури банкрутства держпідприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50%, мають свої особливості.

Так, плани санації, мирові угоди, переліки ліквідаційних мас та зміни і доповнення до них у справах про банкрутство державних підприємств або підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50%, підлягають погодженню з органом, уповноваженим управляти державним майном.

У разі відсутності такого погодження план санації та мирова угода затвердженню господарським судом не підлягають, а включене до переліку ліквідаційної маси майно банкрута не може бути реалізоване.

Від проблем до їх вирішення

Мораторії вводяться для підтримки суб’єктів-боржників, які мають певну суспільну цінність. Необхідність їх введення пояснюється міркуваннями захисту економічної безпеки держави та соціальною спрямованістю вітчизняної економіки.

Безсумнівно, забезпечення економічного суверенітету та добробуту громадян – головні функції держави. Однак погодитися з вирішенням цих проблем шляхом запровадження численних мораторіїв не можна.

По-перше, запровадження мораторіїв унеможливлює примусове виконання майнових зобов’язань, у тому числі – встановлених у судових рішеннях.

Встановлення цього режиму суперечить Конституції, яка гарантує захист прав у судовому порядку, вказує, що судові рішення обов’язкові до виконання на всій території країни, та визначає, що конституційні права не можуть бути обмежені.

Це суперечить й Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає право на розгляд справи і її виконання упродовж розумного строку.

По-друге, запровадження мораторіїв порушує принцип рівності всіх суб’єктів права власності та господарювання, оскільки діють різні правила щодо примусового виконання майнових зобов’язань, у тому числі встановлених в судових рішеннях, залежно від форми власності боржника чи галузевої належності.

Це шкідливо для економіки. До того ж, такий антиринковий підхід суперечить Конституції. Вона вказує, що всі суб’єкти права власності рівні перед законом, і суб’єктам підприємницької діяльності недержавної форми власності гарантується можливість на рівних конкурувати з державними підприємствами.

Запроваджуючи такі мораторії, законодавець мусить чітко визначати, як держава та інші засновники чи учасники підприємств-боржників повинні відповідати за зобов’язаннями цих підприємств перед їх кредиторами в період дії мораторію. Відповідного механізму закони, якими запроваджуються мораторії, не містять.

По-третє, запровадження мораторіїв шкідливе для самих підприємств. Це суперечить їх економічним інтересам та економічним інтересам держави.

Загалом, слід констатувати низьку ефективність мораторіїв. Їх тривале застосування не вплинуло позитивно на стан відповідних підприємств. Вбачається, що позитивний ефект можливий лише за умови реформування окремих галузей та всієї економіки України.

 

Джерело: http://uteka.ua/channels_store/publication/Moratorij-odin-ne-dlya-vsix-8476

Приєднуйтесь до нашої сторінки та отримуйте новини першими!

Дякую, я вже з вами!